* * *

Опалий стогін листя, чи сніжинок

Хвилин рахує часу жаль бездонь.

Не учепитися за слід, як без зупинок

Злітають вітру пасма сиві осторонь.

Сновида біла світ знов розбудила,

На встид, на славу, чи іще в якусь мару.

Присутність, варта тут, як диму тінь кадила,

Ввіпхає душу у вселень морську нору.

Обвали літ привели дні самоти.

О, Боже, плем’я нице не вартує Твоїх сліз.

Від чорта тут заходять друзі-свати

У гості – на порепаний узвіз…

Вігілія

Бавлюсь я, стрімкі нас бавлять

З Миколая дні всіх свят.

В них, чарівних, Бога славлять

Від велика до малят

Християни всього світу –

Королі і чесний люд,

З Європейського повіту 

До країн з усіх усюд!

Слова в словах тілом зійдуть

У народженні святім.

Небеса в посміх обіймуть

Дитя Боже, рідний дім

Наш із Вами, і надію –

Хай останню, що в нас є…

Всезахопленнями мрію

До небес колись знесе!!!

* * *

Що ти зростив в собі – тюрму, а може – сад?

Цей парк за мурами – обридла домовина.

У днях за днем лезує погляд ця картина –

Здичавий, розрозкішний виноград.

Плоди, витухлі сонцями феєрій,

Ввібрали в наслідок прокляття гіркотинь

До чогось нового… Приріка самоти

 Прокручує по колу кілька серій.

Напризволяще опустили небо очі,

Чого чекати у державі смерті цій?

Он ще сад квітне в підмурівці молодій,

Щоб загубилася душа в цій сволоточі…

* * *

Життя розмірене до лих присіює зима,

Хуга морозна пхає крила в середмістя.

Погляд здивований, кругом – тюрма, тюрма,

А в смітниках – печене тіло із живого тіста.

Чорна черлинь - і дар, зготований в печах,

Їй-богу, гріх між брам, розкиданий за дарма.

Чи, може, душі в масі цих – це наша карма,

Й смерті доробок – вістря каторжне в устах.

Душі спеклися у їх, нелюдів, тілах –

Пощербна дань, чи щастя лету перемога.

Розкажуть птахи… Та змовчить років жорства.

Ріка тече по ній, тече ця рінь до Бога.

* * *

Покайся, дню, у прихоті – летіти,

Покайся, тижню, дзвоном ворогів.

Ти, місяцю, покайся мерехтіти

Надією в тунелі пустих слів.

Покайтесь, друзі, що проплили поруч,

Ви, роки, кайтесь, що їх привели

Колись давно під мою дику гору…

Усі покаймось, що колись жили!

* * *

Незграбно розштовхавши гребінь

Чергового перехлюпу вдови -

(Заплаканої осені молебень)

Зима злетілась криками сови.

Беззвучний лет… Тік ейфорії

Свистом голчиться на спині.

Знобом осів в периферії –

Заметом білим, мов в млині.

Дерева – граблі-розчепіра,

Гілляч потвора ніч страшить.

Зима злочинно знахабніла –

Під час їди зріс апетит -

Вкриває землю, замітає

Снігами грішні торжества…

З острахом верхи споглядає,

Як там підморгує весна!

* * *

До побачення, стрічки слів чорнокрилі,

Як молитва, біль тамуєте душі.

Чую, чутими зійдете, хоч безсилі

Покидали хмару мою – дум дощі.

До побачення – мій голубе, мій смутку.

Ти чужим розвій до берега шляхи

Мріям міченим любов’ю у закутку

Долей далечі… Лети, лети, лети…

День всіх святих

Вода жорстока, чорноока –

В криниці зіронька жива.

Жаль бездонна, глиб глибока –

Впала ще…- І ще одна!

Чом, нестримні, небесами

Ви спустились у журу,

У колодязь між лісами? –

Обірвала смерть струну…

Зажурливо позирнула –

Звідти томиться свіча!

Вона є, лише заснула –

У криниченьці Душа…

* * *

Я зберу свій слід земний,

По крупиночці за крок.

Тут усе – весь жарт німий,

Шлях секунди до зірок.

Та у ній був час скучати

Поміж пагорбів – долин.

Десь, де можна було стати,

Зупиняв біг сірих днин.

Впало все. Розбились склянки

Ідеалів і богів.

Гострі, скреготом уламки

Гризуть серденько на пів.

Гризуть плоть, калічать соки,

Що несуть святу любов…

Світ мерзенний, час жорстокий,

В гниль звелася людська кров.

Підмету, стежки відмию,

Знищу доказ, що тут був.

Та я був… Ну що я вдію,

Що про Рай в казках лиш чув.

* * *

Прощай Україно, чужа моя нене,

Я вільний всміхнутись чужинській землі.

Чекав і чекав, та марудьте без мене

Однакові зречення в цій стороні.

Тут сіль обмолочують, в ранах скипає,

А бидло реве по обабіч Дніпра.

І так сотні років… Тут Бог вмер -  немає,

Лиш лиса гора й чортівня заліта.

* * *

Душа моя, ти спрагла небесами,

У леті долом шмаття тягнеться крилом.

Сльоза, що висохла, палить обличчя мами,

Твоє ж життя летить обпеченим листком.

Час по утечі – чорний птах правдивий,

Здійнявся хмарами поміж земних дерзань.

Сліди й сліди кругом лягли людської сили,

Чи обезсилля тягне у глибоку твань?

Десь там, де впадемо у темній порожнечі,

Хтось тихо змовить, що шлях праведний пройшли.

Обличчя рідне покровителем предтечі

Відкриє стулки в преображені світи.

Слони - мої друзі

Дитинство босе – закапелки казки,

Ніби в задупську, та на відстані руки.

Якісь копієчки – не для цукерок – ласки

Шукали в фільмах ми, серед радянської чуми.

Ми слезно плакали, нас бавили індуси.

В картинах їхніх ми нас бачили людьми.

Та був один, який усіх примусив

Застигнути.., - там друзі всіх слони.

Велике вухолапище з хвостами з двох сторін,

 Забавне і слухняне йде, людей бере з колін.

На себе підіймає всіх, катає – заграє,

І ворогу підступному рішучий бій дає.

А скільки було сплакано ( і як він це зіграв )?,

Один, що був найближче всіх, під кулями упав.

Пройшло уже століття пів, та пам’ять звідти п'є

Любов до звірів, до слонів… Тварин, що з нами Є.

* * *

Я піду, знайду провину

Всіх із мого вигнання.

Пригадав ти, Боже, сину –

Плоть його – вода й земля.

Не туди стелив потоки,

Землі орані дарма

Підняли стебла жорстокі,

Зуби вишкірені зла.

Заключивши шлюб останній,

Ще якась із дна струна

В тихий дзявк у покаянні

Ніжний голос підняла,

Що літа тут непрожиті,

Між черленого вина,

Були марні, як тля в житі –

Все пожерла… Що дала?

* * *

Я заспокоюсь лиш тоді,

Коли почую чиїсь кроки.

Пройдуться, мов по голові…

Лише над нею…Скільки,доки?

Хто розпорядження дає?

Куди піти, яким віддатись

Богам чужим, бо свій, що є

Лишив без шансу привітатись.

В гріхах своїх, щоб їх відмити

Забув світи, забуто жити!

Забув тебе… Лиш хрустка жаль,

Що тягне хвору магістраль…

* * *

Гойдає нас земля ночами,

Під віялом лягає сон

Святошних вітрів між устами,

З німих воскреслих струн півтон.

Блаженні душі – їх волання…

Дні знов утворюють світи…

Від кого цей дух запирання?

Життя іде, щоби іти.

В прозрінні радість, лихі біди…

Та сподівання в кращі дні

Стирають тіло в житнім хлібі,

У ліфті, в ліжку… - як старі.

Святе струміння з піднебесся

По краплі вмощує концерт.

Може й останній – в тому щастя,

Що ще ковтнемо цей десерт!!!

* * *

У хор з вітрами приєднався ліс,

Якимсь загрозливим упав цей рівний шелест.

І раптом виступ розпочала ніжна міс –

Берізка біла в тіні дуба…- грізний велет.

Вона кружляє – молода,струнка принцеса,

Софіти в кроні б’ють десятком промінців.

Як балерина – ставить ”па”..,святкова меса

Звучить з усюд плесканням юних пагінців.

І тепле свято ніжно душу посріблило,

Бажання бути, щипне – думку рознесло.

Життя присутність!!! – Ну хіба ж не Боже диво!!!

Щось пригорнуло, тихо в спокій завело.

* * *

На виголілих кронах тужать гнізда вороння,

Тополями несуться між вітрами.

Покинуті будинки птаства – мов пройшла війна,

Розкинулись деревними вухами.

Чекайте – дайте шелест моря чути листяний,

Не рвіть його – ви зайди чужих країв.

Та лише вдачу осені теребить повіл злий,

Накрив пору цю вимір злих шахраїв.

Гарячий хліб

Я розтоплю в собі сумніви грішні,

Любов’ю змиватиму чорні сліди,

Залишені мною у зраді колишній.

Тепер лише бачу, куди маєм йти.

Стезі наші праведні в ніжному листі,

В якому заюшені скалки в п’яту

Вколоти так хочуть – чорти особисті,

Щоб лише звернули ми з цього шляху.

В дитинній усмішці прийму своє небо,

В дитячих сльозах розміняю журбу.

Думки хай живуть в мені запахом хліба –

До істини блага, до вічного сну.

Кошенята

Стріха відкриється, впадуть ще зорі

В зіницю закохану, в чистому морі.

Обмиється виродок в біле ягня,

І дасть йому небо високе знання.

Зв’язалися в вузлик священні науки,

Для нас заскладні у розгадці ті звуки.

Життя не одне стало сонячним днем,

А ми, кошенята, кудись собі йдем.

Усе нам цікаво, розгризти ми хочем

Складні алгоритми, поки десь не вскочим.

Ми любим кохати, і жити в любові,

Та лишенько наше – усе це в розмові.

Музика пливе

Зашклилися вікна дороги до Раю,

Прийом закінчився, звелись Небеса.

Отче ріднесенький, можна десь скраю

Приб’ється кораблик душі Тараса.

Широка, між клавіш, приблудою стала,

Витала в мелодіях різних шляхів.

Десь трохи пошлялась, загалом не впала,

Усе ж під поріг її Твій я привів.

Пусти нас розтанути в вічнім спокою,

В міжзоряну музу, в мелодію снів.

В тім часі зігнувся, та слухаю Твою

Святу, чисту музику праведних слів.

Куль – бабка

Ми розставляєм куль–бабку в рядочки.

Легенький перетяг у спогади вліз –

Стирчать лиш обглодані вітром листочки,

Слова порозносив сумний компроміс.

І совість плаксива очиська солодкі

Додолу сховала. Пробач нас Господь,

Що жид трохи гавкне – вже памперси мокрі,

Така вже ляклива ота крайня плоть.

Малюєм пісюльки, складем пірамідку,

До рідного ледве – ой Боже прости,

Що ми його маєм, як йолоп сусідку,

Ціхутко – ціхонько. Слизькі, як глисти.

Думки й галюни – наш багаж по совєтах,

У трупнім бальзамі ідуть в мавзолей,

Де вічний єврей, що ще досі в газетах

Нам вказує шлях до глобальних ідей.

Содом і Гоморра

Смирно й святково до церкви крокуєм.

Ми Богу підвладні, біду ми не чуєм.

Постійно сусіди щипають наш сад,

Усе розпрекрасно, візьміть нас ще в зад.

Розмова під Богом стидливо зникає,

Про мову Всевишню дві області дбає,

А ще двадцять дві прошошокали бал,

В якому танцює російський шакал.

Мечами різьбу у очах нарізає,

У мат солов’їну московський тикає.

Смердом свого газу канючить пердюк.

А нам, з волі Бога, підходить каюк ?

Чи може не так нам трактують слова,

І щастя лиш там, де міцна булава ?

Народе одумайся !!! Бидла ця суть !

Содом і Гоморру з москви нам несуть.

Хаос

Ця сцена – міф, земне усе примара,

Поміж галактик випадковий силует,

Де сам Господь ходив шляхами, але зараз

Люцифер травить всіх, святкує свій банкет.

Броню оділи на думки і на свідомість,

В швидких потоках розум ледве ловить мить.

Знаходим щось, але життя кладем натомість,

За щастя обраних, де совість давно спить.

Між черствих душ забава злочину триває,

Несемо торт святковий не до тих воріт.

Наш Бог терплячий, він ще трохи почекає,

А потім піде, ми ж продовжимо політ.

Розгублений злодій

Що породив я, що досі шукав,

Між кварцу, в шаленстві мелодій ?

Дійшов в пограниччя, стовбець обійняв,

Стою, як розгублений злодій.

Країна, хоч рідна, поклала кінець

На більшість мільйонів барвистих.

Я там, за горбком, теж чужий посланець,

Набрид вигляд морд їхніх кислих.

Наверх теж не кличуть, униз мо візьмуть ?

Не відаю, скільки брехати,

Що так в душі класно…? Свої лиш клюють

Думки. Щось все ж мушу казати.

Поплескав собі і себе по чолі,

А нюні із носа знов лізуть.

Народ весь щасливий, лиш я при землі.

Дай Боже ще шанс, дай репризу.

Вільний птах

Ти вдихаєш новий світ,

Ледь не щодень, сотню літ

Десь високо в небесах.

Ніч – самітник у лісах.

Де в цей раз несуть тебе

Вітри – танці ? Шлях кладе

Біле сонце з позаранку.

Крик сумний твій на світанку.

Помах крил росу збиває,

А стихія одягає

Перо довге в чорний цвіт…

Це твій дім – широкий світ.

Вся планета – вільний шлях.

Граціозний, сонний птах.

Ворог – дощ, - ти все стерпиш…

Ти не дбаєш ! Ти летиш !

Похилилася домівка

Хвилька йшла по бережку,

Тихо плелась між камінням.

Все погладить на шляху –

Ласки й ніжності сплетінням.

Раптом вітер втратив спокій.

Гамір й свист летить між скель.

Тишина в воді глибокій,

На поверхні шквал пустель.

Грізно б’ються вода й суша.

В сутінках - азарт страшний.

В вирі кола бруду, гуща ..,

Б’є стіною вал стрімкий.

Все у ньому – люд, хатини,

Озвірілий сміх чуми,

Що збирала в міх провини –

Людський гріх у сатани.

Ранок жахом вкрив картину,

Що відкрилася очам.

Хто ридав, хто бризкав слину ? –

Всім брехав екранний хам.

Щось в домівці нашій рідній

Все частіше чорна хмара ?

Це у помсті своєрідній

Є заслужена нам кара.

Напад

Природа застигла в ранковому шоці.

Зненацька цей напад, як лезо у боці

Розквітлій весні завдала ця доба.

Підступна прокинулась знову зима.

Як тіні, горбаті, забігали люди.

Розмови і сміх розчинились в нікуди.

Рослини у комі чекають від неба

Промінчика ніжного. Як його треба !

А так хочуть жити ці квіточки – діти,

Від страху тремтять, що аж хочеться вдіти

На них кожушок .., чи обняти усіх.

Не вистарчить духу для марних утіх.

Це вибір природний –  розумні розмови.

Травневі спустились морозу окови.

Віконце спітніле із жалем протер,

Бо я ще живий, від зими не помер.

Преферанс

Ураган січе піском

Парус мрій життя обдертий.

Очі ріже, немов склом,

Сльози прагнуть біль цю стерти.

‘‘Хтось кудись не долетів ’’ –

Вітер сміхом вибухає,

‘‘ Ти, мікроб, куди хотів? ’’ –

Дме шалений, не вщухає.

Як засіяна трава,

Сходив разом з своїм родом.

Сила гамірна звела,

Сучить корінь хороводом.

Діти Божі – смерть і воля,

Розійшлися не на жарт.

Гра триває, така доля.

Як колода ляже карт.