Життєва подорож

Віддзвеніли дзвоники кришталю

Кращих кроків пройдених років.

Далі дзвони лиш церковні, я не дбаю.

Ми старенькі, у нас вигляд віслюків.

Задивилося у дзеркало серденько

І окремо кожна часточка співа.

Ходимо тихесенько й тупенько,

Перепитуєм вже сказані слова.

Вже пінгвіни нас в дорозі обігнали.

Ми тримаємо ще разом полюси.

В такт колишемся, нас ніби обікрали

Роки спільної морозної зими.

Ми вже стежки заплили свої в косичку.

Що нам треба – трішки хліба й доброти.

Йти десь разом мусим, вже у звичку

До могилок наших треба ще дійти.

Покоління ‘‘щастя’’

Поки їв, розсипав крихти.

Пив, розплескавши нектар.

Пінку зверху вкрали вітри.

Рот обпік гіркий узвар.

Нене моя. Чом не випав

Плід непотребу в мороз ?

Покоління сніг засипав

Мого року страх погроз.

Тінь біжить – нестримна кішка.

Тіло в дзеркалі тече.

В тлі шукає тільки ліжка

Душа згорблена, -  реве.

Боже ! Де то покоління,

Що щасливо тут жило ?

Щастя випало насіння,

Що посіяв, не зійшло.

Жити понад усе

Якесь дивне відчуття

Усе більше глодить розум,

Що життя лиш фальш знання,

Казка штучна, без наркозу.

Крок за кроком, що в перед,

Що у бік, в однім тунелі.

Котить час велосипед

По всесвітній паралелі.

В глибину не впустить стоп,

Де вже  думка не суттєва.

Для фанатів грішний крок

В істину, де смерть миттєва.

Кожен пласт тримає свій

Горизонт на білім світі.

Звідкись лине, - тільки мій,

Крик і просьба в заповіті.

Роки в плині завмирають,

Ніжні мрії кризи змін.

В чорнім холоді стихають

Всі надії перемін.

У молочному тумані

Густину вдихнути страх,

Переміг усе в бажанні

Якось вижити в літах.

Жіноча душа

Біжить Латориця й стрибає

Шукає шлях між валунів

Стрімким потоком гріх змиває

Людських спустошених голів

Брудна водиця лезом ріже

У найбідніших сім’ях хліб

Відгризла кусень, злістю дише

Вогнем терзає душі бід

У літній вечір прохолоду

Ти хоч до рани прикладай

Таку жіночу має вроду

Наш Закарпатський диво – край

Таємнича безодня

Плаче бідна, але горда

Сім’я вільна, старомодна

Втрати ще одного члена

Десь відкрилася безодня

Радість там, а тут журба

Світ гірчичний п’є верба

Десь веселий лине дзвін

В душі волі відгомін

Протиріччя рвуть із сумом

Все нутро, лиш нашим думам

Нема спокою, чому

Час народження і сну

Величезна таємниця

Істина на дні, криниця

Заросла в старих лісах

Щезла тихо у літах

Не відкриється, не мрій

Суть страшних глибин подій

Пливе в жалю сивий дід

В своїх згадках кращих літ

Тихий альянс

Біг з перешкодами, ще одна фаза

Зупинка у русі, падіння стрімке

Кохана лунає із уст чужих фраза

Живий, посміхнись, не страшне це піке

Немов в полуденному сонці згорає

Стебло, що тягнулось до нього в роках

Від хибної мрії усе відмирає

А ти захлинувся у своїх думках

Чарами сковані тіло і розум

І смерть, що наступна йде Раєм для всіх

Буде найніжнішою постіль наркозу

По пеклі страшному, що впаде до ніг

Зустрінеться світло зі світом спокою

У нього пірнути назавжди є шанс

Яка б не була з нами доля лихою

Прийде замість гамору тихий альянс

Комашки

Якось тихо я поплівся

По своєму дворику

Щось задумався, збудився

На хмаринці, в мороку

Різні блискавиці види

У літаври бубонять

Та які тут краєвиди

Хоч так страшно гуркотять

Зверху смішно, як мурашки

Люди в нірки біжуть всі

Може й дійсно ми комашки

Привиди на цій землі

Ми ж придумали, що варті

Все самі в собі знайшли

Господи, у Твому жарті

Ми єдині вороги

Для всього, що Ти створив

Для живого й каменю

Не залишили тих див

Твого серця пламеню

Дивно ! Молимся, вдаєм

Признаємся у любові

Вийшли з Храму, всіх клянем

Бійня скрізь до крові

За камінчик я спіткнувся

Опустився…, - на Землі

Що це було ?! Ай, зігнувся

І поплівся десь собі

Головоломка

Не лежати ми не можем

Лежимо – вже бігти, йти

В думках швидше, на сторожі

Кожну мить зводить мости

У руїні мозок стане

І без праці страшний врак

Щось у завтрашнім зостане

Рот відкритий у зівак

Вибір змучений маленьким

Нелюдом, що гложе світ

В кожному живе від неньки

В лапах страху пустоцвіт

Обійшли всі нагороди

Боком тіло й згниру душ

У пустелі суш городи

Думок наших. Просто глуш

Гей, ауууу….  Самаритяни

Бог із вами лиш терпить

Його слово, біль ще з мами

І для чого таким жить

Знову рух в потоці гине

Ця свідомість кров хлепта

Пісня десь ? Ні,- шум лиш лине

Душу марну чорт топта

Дика голубка

Доля – доленька, голубка

Не шукав легкі шляхи

Все ж дігнала м’ясорубка

Кісток тріскають шпильки

В цьому місиві повстане

Щось серйозне, або гніт

Має стліти, швидко тане

У просторах нензний слід

Рознесе в усюди крайні

Легким помахом крила

Спогади душі останні

Тихим снігом укрива

Морозець прокрався нишком

Увесь стовбур обв’язав

Зникла сила хворим блиском

Кличе десь на свій причал

Клином йде ще стрій мурашок

На підшкірних полюсах

В мозку заколот із бляшок

Й спогад, згублений в трусах

Доленька все метром смика

Щось рахує, підбива

Моя – моя, а все ж дика

Що ж ти так мене звела

Живе полум’я

Хоч життя лиш обманами тішить

І чолом усі б’єм до стіни

Глухий кут лише сірістю світить

Свою доленьку тихо прийми

Ми покарані, щоб отак жити

Тихо Хрест свій тягти по землі

У брехні до кінця догоріти

Не в свободі, а в рідній тюрмі

Догоріти по швидше, не тліти

І пробити крізь стіни диру

Не у кожному є, та зуміти

Обманути цю смерть молоду

Доріженька на цвинтар хай плаче

І це полум’я трохи заллє

Ми не можем інакше, тим паче

Що під Богом це серденько б’є

Розірвуться кайдан хворі думи

Присмак крові приносять літа

Роки бігають, хоч малі суми

Та прожите не даром збіга