* * *

Опалий стогін листя, чи сніжинок

Хвилин рахує часу жаль бездонь.

Не учепитися за слід, як без зупинок

Злітають вітру пасма сиві осторонь.

Сновида біла світ знов розбудила,

На встид, на славу, чи іще в якусь мару.

Присутність, варта тут, як диму тінь кадила,

Ввіпхає душу у вселень морську нору.

Обвали літ привели дні самоти.

О, Боже, плем’я нице не вартує Твоїх сліз.

Від чорта тут заходять друзі-свати

У гості – на порепаний узвіз…

Вігілія

Бавлюсь я, стрімкі нас бавлять

З Миколая дні всіх свят.

В них, чарівних, Бога славлять

Від велика до малят

Християни всього світу –

Королі і чесний люд,

З Європейського повіту 

До країн з усіх усюд!

Слова в словах тілом зійдуть

У народженні святім.

Небеса в посміх обіймуть

Дитя Боже, рідний дім

Наш із Вами, і надію –

Хай останню, що в нас є…

Всезахопленнями мрію

До небес колись знесе!!!

* * *

Що ти зростив в собі – тюрму, а може – сад?

Цей парк за мурами – обридла домовина.

У днях за днем лезує погляд ця картина –

Здичавий, розрозкішний виноград.

Плоди, витухлі сонцями феєрій,

Ввібрали в наслідок прокляття гіркотинь

До чогось нового… Приріка самоти

 Прокручує по колу кілька серій.

Напризволяще опустили небо очі,

Чого чекати у державі смерті цій?

Он ще сад квітне в підмурівці молодій,

Щоб загубилася душа в цій сволоточі…

* * *

Життя розмірене до лих присіює зима,

Хуга морозна пхає крила в середмістя.

Погляд здивований, кругом – тюрма, тюрма,

А в смітниках – печене тіло із живого тіста.

Чорна черлинь - і дар, зготований в печах,

Їй-богу, гріх між брам, розкиданий за дарма.

Чи, може, душі в масі цих – це наша карма,

Й смерті доробок – вістря каторжне в устах.

Душі спеклися у їх, нелюдів, тілах –

Пощербна дань, чи щастя лету перемога.

Розкажуть птахи… Та змовчить років жорства.

Ріка тече по ній, тече ця рінь до Бога.

* * *

Покайся, дню, у прихоті – летіти,

Покайся, тижню, дзвоном ворогів.

Ти, місяцю, покайся мерехтіти

Надією в тунелі пустих слів.

Покайтесь, друзі, що проплили поруч,

Ви, роки, кайтесь, що їх привели

Колись давно під мою дику гору…

Усі покаймось, що колись жили!

* * *

Незграбно розштовхавши гребінь

Чергового перехлюпу вдови -

(Заплаканої осені молебень)

Зима злетілась криками сови.

Беззвучний лет… Тік ейфорії

Свистом голчиться на спині.

Знобом осів в периферії –

Заметом білим, мов в млині.

Дерева – граблі-розчепіра,

Гілляч потвора ніч страшить.

Зима злочинно знахабніла –

Під час їди зріс апетит -

Вкриває землю, замітає

Снігами грішні торжества…

З острахом верхи споглядає,

Як там підморгує весна!

* * *

До побачення, стрічки слів чорнокрилі,

Як молитва, біль тамуєте душі.

Чую, чутими зійдете, хоч безсилі

Покидали хмару мою – дум дощі.

До побачення – мій голубе, мій смутку.

Ти чужим розвій до берега шляхи

Мріям міченим любов’ю у закутку

Долей далечі… Лети, лети, лети…