День всіх святих

Вода жорстока, чорноока –

В криниці зіронька жива.

Жаль бездонна, глиб глибока –

Впала ще…- І ще одна!

Чом, нестримні, небесами

Ви спустились у журу,

У колодязь між лісами? –

Обірвала смерть струну…

Зажурливо позирнула –

Звідти томиться свіча!

Вона є, лише заснула –

У криниченьці Душа…

* * *

Я зберу свій слід земний,

По крупиночці за крок.

Тут усе – весь жарт німий,

Шлях секунди до зірок.

Та у ній був час скучати

Поміж пагорбів – долин.

Десь, де можна було стати,

Зупиняв біг сірих днин.

Впало все. Розбились склянки

Ідеалів і богів.

Гострі, скреготом уламки

Гризуть серденько на пів.

Гризуть плоть, калічать соки,

Що несуть святу любов…

Світ мерзенний, час жорстокий,

В гниль звелася людська кров.

Підмету, стежки відмию,

Знищу доказ, що тут був.

Та я був… Ну що я вдію,

Що про Рай в казках лиш чув.

* * *

Прощай Україно, чужа моя нене,

Я вільний всміхнутись чужинській землі.

Чекав і чекав, та марудьте без мене

Однакові зречення в цій стороні.

Тут сіль обмолочують, в ранах скипає,

А бидло реве по обабіч Дніпра.

І так сотні років… Тут Бог вмер -  немає,

Лиш лиса гора й чортівня заліта.

* * *

Душа моя, ти спрагла небесами,

У леті долом шмаття тягнеться крилом.

Сльоза, що висохла, палить обличчя мами,

Твоє ж життя летить обпеченим листком.

Час по утечі – чорний птах правдивий,

Здійнявся хмарами поміж земних дерзань.

Сліди й сліди кругом лягли людської сили,

Чи обезсилля тягне у глибоку твань?

Десь там, де впадемо у темній порожнечі,

Хтось тихо змовить, що шлях праведний пройшли.

Обличчя рідне покровителем предтечі

Відкриє стулки в преображені світи.

Слони - мої друзі

Дитинство босе – закапелки казки,

Ніби в задупську, та на відстані руки.

Якісь копієчки – не для цукерок – ласки

Шукали в фільмах ми, серед радянської чуми.

Ми слезно плакали, нас бавили індуси.

В картинах їхніх ми нас бачили людьми.

Та був один, який усіх примусив

Застигнути.., - там друзі всіх слони.

Велике вухолапище з хвостами з двох сторін,

 Забавне і слухняне йде, людей бере з колін.

На себе підіймає всіх, катає – заграє,

І ворогу підступному рішучий бій дає.

А скільки було сплакано ( і як він це зіграв )?,

Один, що був найближче всіх, під кулями упав.

Пройшло уже століття пів, та пам’ять звідти п'є

Любов до звірів, до слонів… Тварин, що з нами Є.

* * *

Я піду, знайду провину

Всіх із мого вигнання.

Пригадав ти, Боже, сину –

Плоть його – вода й земля.

Не туди стелив потоки,

Землі орані дарма

Підняли стебла жорстокі,

Зуби вишкірені зла.

Заключивши шлюб останній,

Ще якась із дна струна

В тихий дзявк у покаянні

Ніжний голос підняла,

Що літа тут непрожиті,

Між черленого вина,

Були марні, як тля в житі –

Все пожерла… Що дала?

* * *

Я заспокоюсь лиш тоді,

Коли почую чиїсь кроки.

Пройдуться, мов по голові…

Лише над нею…Скільки,доки?

Хто розпорядження дає?

Куди піти, яким віддатись

Богам чужим, бо свій, що є

Лишив без шансу привітатись.

В гріхах своїх, щоб їх відмити

Забув світи, забуто жити!

Забув тебе… Лиш хрустка жаль,

Що тягне хвору магістраль…

* * *

Гойдає нас земля ночами,

Під віялом лягає сон

Святошних вітрів між устами,

З німих воскреслих струн півтон.

Блаженні душі – їх волання…

Дні знов утворюють світи…

Від кого цей дух запирання?

Життя іде, щоби іти.

В прозрінні радість, лихі біди…

Та сподівання в кращі дні

Стирають тіло в житнім хлібі,

У ліфті, в ліжку… - як старі.

Святе струміння з піднебесся

По краплі вмощує концерт.

Може й останній – в тому щастя,

Що ще ковтнемо цей десерт!!!

* * *

У хор з вітрами приєднався ліс,

Якимсь загрозливим упав цей рівний шелест.

І раптом виступ розпочала ніжна міс –

Берізка біла в тіні дуба…- грізний велет.

Вона кружляє – молода,струнка принцеса,

Софіти в кроні б’ють десятком промінців.

Як балерина – ставить ”па”..,святкова меса

Звучить з усюд плесканням юних пагінців.

І тепле свято ніжно душу посріблило,

Бажання бути, щипне – думку рознесло.

Життя присутність!!! – Ну хіба ж не Боже диво!!!

Щось пригорнуло, тихо в спокій завело.

* * *

На виголілих кронах тужать гнізда вороння,

Тополями несуться між вітрами.

Покинуті будинки птаства – мов пройшла війна,

Розкинулись деревними вухами.

Чекайте – дайте шелест моря чути листяний,

Не рвіть його – ви зайди чужих країв.

Та лише вдачу осені теребить повіл злий,

Накрив пору цю вимір злих шахраїв.