* * *

Цікаво, а сніжинки помирають,

Коли тремтять, торкаючись землі,

Коли їх тіло сколами ламають

На чужині, на злій, холодній чужині?

Коли під ранок темінь недолуга,

Як відьма, смикає промінчиками кіс.

Ридати марно, а скляна напруга

Лиш тне злом тіло, в слізки повіл вріс.

І матір-хмара плаче без зупину,

До віття рученьки виламує свої.

Куди ви, вітри, не пускайтеся в чужину,

Тут дітки мої – всі вони мої!!!

* * *

Що залишилося? – припхати під церков

Величні купола прозрілі

Мою, і ще гарячу, в муках, кров

Життями різними - в однім стражденнім тілі?!

Чи, удаючи втечу, відрами вино –

Горівкою доборсатись до віку,

Коли до дупи все, коли вже всеодно,

Куди затягне божевіль каліку!

* * *

Чужі ті вулички, де бігали малими

Ніби й вітаються, та все ж не впізнають.

Вікна, як очі – смішні вилупки дитини

В китайськім скосі, що свого не признають.

Тут не можливо не всміхнутись клену,

Акації – куди ж Вас занесло.

Звертає час на скоротічну тему –

Як же багато із дитинства діб втекло.

Я сорок літ не нюхав цих бараків,

Вузьких проходів коридорів-дир.

Завод стоїть – людей присутність знаків

Все менше тут. Лиш кіт й не прибраний пустир.

* * *

Розкажіть, тумани білі –

В сад, між квітів божевілі

Поміж вас стезю знайти –

Як, скажіть, туди пройти?

Занесіть крильми густими,

Немов ангела, святими

В закришталені долини,

Де відсутні злиднів стіни…

Кладка є в літа минулі,

Де хвороби лише дулі

В силах з кулачків злизати,

Нам же бавитись-кохати –

Знов любити божевіль,

Як нектар блаженних зіль!!!

* * *

І будуть роси малювати

На твоїх мріях силует.

Ні, не палаців жовті шати,

А лиш коханої портрет.

Впадуть ті мури зубожілі

На шерхлу, вимерзлу траву,

Коли зустрінеш на весіллі

Її єдину – вже чужу.

Лиш погляд митею обпікся,

Вона і ти – ваше тепло

В казковім дотику, що зрікся

Всього, що сказано було.

І ви разом, позаду люта

Не здожене вже вас юрба…

Чуже весілля – чужа смута,

Ви утекли в своє!.. Хіба?!