* * *

Цікаво, а сніжинки помирають,

Коли тремтять, торкаючись землі,

Коли їх тіло сколами ламають

На чужині, на злій, холодній чужині?

Коли під ранок темінь недолуга,

Як відьма, смикає промінчиками кіс.

Ридати марно, а скляна напруга

Лиш тне злом тіло, в слізки повіл вріс.

І матір-хмара плаче без зупину,

До віття рученьки виламує свої.

Куди ви, вітри, не пускайтеся в чужину,

Тут дітки мої – всі вони мої!!!

* * *

Що залишилося? – припхати під церков

Величні купола прозрілі

Мою, і ще гарячу, в муках, кров

Життями різними - в однім стражденнім тілі?!

Чи, удаючи втечу, відрами вино –

Горівкою доборсатись до віку,

Коли до дупи все, коли вже всеодно,

Куди затягне божевіль каліку!

* * *

Чужі ті вулички, де бігали малими

Ніби й вітаються, та все ж не впізнають.

Вікна, як очі – смішні вилупки дитини

В китайськім скосі, що свого не признають.

Тут не можливо не всміхнутись клену,

Акації – куди ж Вас занесло.

Звертає час на скоротічну тему –

Як же багато із дитинства діб втекло.

Я сорок літ не нюхав цих бараків,

Вузьких проходів коридорів-дир.

Завод стоїть – людей присутність знаків

Все менше тут. Лиш кіт й не прибраний пустир.

* * *

Розкажіть, тумани білі –

В сад, між квітів божевілі

Поміж вас стезю знайти –

Як, скажіть, туди пройти?

Занесіть крильми густими,

Немов ангела, святими

В закришталені долини,

Де відсутні злиднів стіни…

Кладка є в літа минулі,

Де хвороби лише дулі

В силах з кулачків злизати,

Нам же бавитись-кохати –

Знов любити божевіль,

Як нектар блаженних зіль!!!

* * *

І будуть роси малювати

На твоїх мріях силует.

Ні, не палаців жовті шати,

А лиш коханої портрет.

Впадуть ті мури зубожілі

На шерхлу, вимерзлу траву,

Коли зустрінеш на весіллі

Її єдину – вже чужу.

Лиш погляд митею обпікся,

Вона і ти – ваше тепло

В казковім дотику, що зрікся

Всього, що сказано було.

І ви разом, позаду люта

Не здожене вже вас юрба…

Чуже весілля – чужа смута,

Ви утекли в своє!.. Хіба?!

* * *

Опалий стогін листя, чи сніжинок

Хвилин рахує часу жаль бездонь.

Не учепитися за слід, як без зупинок

Злітають вітру пасма сиві осторонь.

Сновида біла світ знов розбудила,

На встид, на славу, чи іще в якусь мару.

Присутність, варта тут, як диму тінь кадила,

Ввіпхає душу у вселень морську нору.

Обвали літ привели дні самоти.

О, Боже, плем’я нице не вартує Твоїх сліз.

Від чорта тут заходять друзі-свати

У гості – на порепаний узвіз…

Вігілія

Бавлюсь я, стрімкі нас бавлять

З Миколая дні всіх свят.

В них, чарівних, Бога славлять

Від велика до малят

Християни всього світу –

Королі і чесний люд,

З Європейського повіту 

До країн з усіх усюд!

Слова в словах тілом зійдуть

У народженні святім.

Небеса в посміх обіймуть

Дитя Боже, рідний дім

Наш із Вами, і надію –

Хай останню, що в нас є…

Всезахопленнями мрію

До небес колись знесе!!!